Посуньтеся, Рильський. Поети ідуть.
Дерева витають піснями землі,
Фарбується сонце у качку руду,
І сонце вбирають листочки малі.

Тривожні ставки віддзеркалюють день,
І брижиться шкіра при дотиках вітру,
В очах акварелиться відблиск пісень,
І парк наверта в пантеонову віру.

Читаєм листочок, чужий тестамент,
І в спадок приймаєм багатоголосся,
Оголеним глосам став парк-монумент,
Заплівшись руками в Твоєму волоссі.

Приходять люди. І відходять люди.
Із ночі в ніч. Із миті в мить.
Ми ліхтарями встромлені усюди
Спокійно в темряві струмить.

Прийшла? Привіт. Пішла? То йди.
Наздоженеш чи скоро тінь?
По нотах рвійної ходи
Тобі услід світить не лінь.

І знов злітаються хрущі
Лічити гроші й лить вино,
А цілуватись - так в кущі,
А обійматись - так в кіно.

А що нам треба, ліхтарям?
Не за любов і не за гріш
Ми світим поки спить Зоря.
Й розбиті світимо ще більш.

Жовтневий день листок вронив,
Холоне все - річки, земля,
Ерзац-команди воронів
Ідуть зачистити поля.

Що скажеш, вороне нічний,
Яке майбутнє напророчиш?
Я хочу буть як ти - нічий,
У слові й крику непорочний.

Я хочу бачить крізь туман,
Нести крило понад віками,
Позбутись болю та оман,
Схилити крила над вінками.

В холоднім небі летимо,
Холодний степ, холонуть крила.
Спадає лист старих думок.
Холодний я. Холодна мила.

Лоза потужна і гінка,
Нектаром сповнені світила,
І задоволення ріка
Між крила пригортає милу.

Я пещу губи й терпну в них,
І шкіра піддається муці,
І вершником без голови
Сміюся в костоломнім звуці.

І ніжки чавлять з мене сік,
І тільки цукор за солодке,
В пурпурній зболеній красі
Наш плач комусь потішить глотку.

Я борт-командир, а Ти другий пілот,
І смуга для зльоту свічками покрита,
Злітає, злітає повітряний флот
Зі скрипом, зі скрипом, зі скрипом, зі скрипом.

І в небі нічному зникає літак,
Лише маяками поблискують очі,
Та в штопор зривається Боїнг-дітвак,
Й колготками впали прозорії ночі.

Прибори зашкалюють, клинить штурвал,
Падіння в міжгір'я таке неминуче,
І віршем події гарбуз шифрував
Посланням Пандори на сніжних онучах.

Ваша вишневосте, пані ранкова,
Ружорожевисте сяйво навколо,
Промені-коси розкішно грайливі,
Квіти в волоссі співають щасливі,
День провіщають солодкі цілунки,
Вранішнім чаєм упоєні луки,
Щебет цілунків і щебет пташиний,
Сміху відлуння у росах бурштинить,
Вітер накине пелюстки на плечі,
Вгорнеться спина під крила лелечі,
Ранок виблискує в кожній травинці,
Ранок випестують птиці.

Явився Бог мені Тобою,
Такий далекий і близький,
І знов молюся я любов'ю,
О небо мов прибій морський.

І розкриваю теплу книгу,
Читаю долю наче вірш,
І букви пропікають кригу,
Й тотемний оживає звір.

В огненнім екстатичнім танці
Кидаю в жертву почуття.
Й сміється голова на таці
За танець вартістю в життя.

І світ мій засипає попіл,
Горів, згорів, не в тому суть,
На кров'ю зрошеному полі
Твої зернинки проростуть.

Я можу побути й людиною,
Та тільки, кому такий тра?
Обмежений небом й годиною,
Вшпигований голками втрат?

Хай сонцем зійду над коханою
І грітиму змерзлу щоку,
І серця світитиму раною,
Й струмитиму теплу ріку.

Хай кленом постану розхристаним
І віршами шлях Їй встелю,
Й збуваються пошепки істини,
Як вії блищать з кришталю.

Впаду тротуарною плиткою,
Її детонуючи крок,
Всміхнувшись розгублено литкою,
Спішить на черговий урок.

І в сурдоперекладі голубом
Злетю благовіщенням з рук,
Вінком обійму Її голову,
І осенню всю пригорну.

Довкіл розливаюся фоново,
І тихо, і тепло люблю,
Не треба гриміть мегафоново,
Для Неї видощую блюз.

Зліта двомоторний Ікар
Вівчаркою поміж отар.
Слідкують пілот і механік,
Аби не пробити титанік.
..................
Ми молимось вперше в житті,
В обличчя вдивляючись долі,
Аби приземлились живі,
І соколом падаю долі.

Гублюся у білості хмар,
Рахунок веду на 120,
І ось – динамічний удар,
І час настає розкриваться.

Під мною тепліють поля,
Співаю, за пташим звичаєм,
Щоб ніжно зустріла земля,
Не пухом, а вранішнім чаєм.

Куди занесуть парашути,
І де нам дано прорости?
На тілі твоєму маршрути
Покрились вогнями роси.
...................
За місяць якийсь приземлило,
Здав іншим бажаючим крила,
Начистив до блискості мешти
І сіро подався до решти.

І римські когорти рядків
Знов шлю прописатися в вічність,
Густішають хмари круків,
До Бога вертаються вірші.

Скорив і фракійців, і галів,
І греків, Єгипт, Карфаген,
Зарубини в хижім металі
В жахливий сплітаються ген.

За дотики - стріли і дротики,
І війни розкрили обійми,
Немає відвертіш еротики
За врізані груди покійних.

Невдала була експедиція,
В Тобі заблукав легіон,
Така невідома позиція -
Прорватись з полону долонь.

І горді орли вже розгублені,
І знову юнак ветеран,
І губи від Тебе обвуглені,
І тіло у маках ран.

Догасли останні центурії,
І я залишаюсь самим,
Не взяти Твоєї Астурії,
Й дорогу закрито на Рим.

Не шкода Тобі імператора
Скорити до власних колін
Й лишить без палкого оратора
Когорти покірних голів.

Чому ув обіймах утримуєш?
Мене ж зачекався друг Брут,
Й величчя прогнилеє Римове,
І в тоги загорнутий бруд.

Та вже не скажу "до побачення",
Імперія хай не чека,
Мені подарує пробачення
Гаряча Твоя щока.