| Анатель | Дата: Неділя, 11.12.2011, 01:35 | Повідомлення # 1 |
 редактор
Група: Модератори
Повідомлень: 246
Статус: Offline
| А скоро і праху не стане зо тих вікових колисок,
Котрі немовлят присипляли у сонце сповитих.
І вже немовлята посивілі п’ють по шинках оковиту
І, пам'ять зрадливу розвіявши, наче пісок,
Чекають повістки з таємного іншого світу
І хиляться долу, немов під жнива колосок.
І тими стежками, де босими п’ятами топтано дні,
Лягли не бруківки вже навіть – асфальтові брили.
Луги перед лісом – могили, могили, могили.
Могли – не хотіли, а нині вже пізно. На дні
Лишилось на сльози, бо ті, що пили – не допили –
Лягли спочивати – хто в затінку, хто у труні.
Ars longa, vita brevis.
Мяу!!!
|
| |
| |
