| Степівчанка | Дата: П`ятниця, 08.02.2013, 19:22 | Повідомлення # 1 |
 пуп'янок
Група: Модератори
Повідомлень: 169
Статус: Offline
| А може, й досить думами зітхати,
В одне єднати рвані ланцюжки...
Та тільки лютий вперто гонить з хати
В розгаслий степ, на втрачені стежки...
Підбори в’язнуть у топке болото...
А плесо неба – свіжа голубінь.
Оце б жалі на промінь наколоти –
Звільнити душу від сумних створінь.
І скільки ж можна думати про нього,
Плекати в серці квіти ностальгій!
Мені б у друзі вітра крижаного,
Котрий змотав би смутки у сувій!
Та тепло гладить очманілий лютий
Мене легеньким вітром по щоці...
Це ж треба так печалі сколихнути,
Які лишили в пам’яті рубці...
|
| |
| |
