| loralika | Дата: Неділя, 18.12.2011, 17:30 | Повідомлення # 1 |
|
брунька
Група: Модератори
Повідомлень: 14
Статус: Offline
| Про себе
Люблю експерименти в різних формах.
Алітерацію – рядок щоб аж іскрив,
Різночитань глибини рівнозначні,
Об'ємність образів обтічних та обачних,
Чеканну неочікуваність рим…
Канонів, правил, норм, разом із тим,
Абиде не тримать – то буде промах.
І хоч люблю шукати новий шлях, –
Лише пізнавши ходжені стежини,
Лишившись, мов заведена пружина, –
Юнацьку легкість явиш у словах,
Коли насправді – гинеш від утоми.
Недовершена казка
Час − то вправний лихвар, ні на йоту свого не упустить.
Тонку цівку тепла − у рясний листопадовий сум...
Щільне прядиво хмар враз лелітками просінь проступить,
ПрошенИця мала, не запрошена закликом сурм.
Ці в'язкі вечори − перспектива для попелюшок
Клуб свого рукоділля змінити на модний палац.
Кирпачок − догори, штрих помади, вії у туші,
Одяг − форма довільна (атож, фейс-контроль не для нас!).
Мій загублений Принц, мій Маленький, чи теж там блукаєш,
Прилетівши сюди із котрої з далеких планет?
Ти між ликів чи лиць, поневолі, когось приручаєш?
Помічаєш сліди зовсім поряд напнутих тенет?
Попелюшки не ті, кришталеві тісні черевички...
До підборів своїх приміряють об'єм гаманця...
Принце, прошу − лети, до троянди й вулканів, крізь мжичку
Швидкоплинних утіх, знівельованих до папірця.
Тут − посуха й жага, і занедбана свіжість кринична,
Товкотнеча і тиск, непорушна динаміка спин,
Сон сумний сновига, безсумнівно, якось інсомнічно −
Хтось шукає в тім зиск, хтось − так прагне не бути один.
То пусте! Не примітиш нараз ти зміїну отруту...
Утікай, не приручиш її, а себе приречеш...
Молодик-верхолаз цеї ночі нам буде жмикрутом −
ПрисвітИть у пітьмі сил не стане у нього, авжеж.
Не приваблять тебе непримітні сліпі мої вікна,
Неспокійно в душі не затріпає щось неясне...
Сива ніч промайне, день − утоми проценти отрима,
За дверима − чужі недомовки поглинуть мене...
Ріка вмирає...
Закрут замулено стомиться марити
мрії і сни із походів чужих...
Ріки так людяно здатні постаріти,
зібгано тріснуть, мов зношений міх.
Не наудачу дзеркальними скалками
прикро розсипле тканнЯ рукава
час... Мов ерозія він, і однаково
знищить і руку, й ріку, і слова,
та й недоріку, що їх промовлятиме
стиха, квапливо, не зваживши рим,
ніби у небі віршами-загатами
вітер ловитиме, що невловим.
На горностай очеретної мантії
осокорИ інкрустують смарагд.
Жаб'ячий хор у нестямнім завзятті
самозреченно вославить розпАд.
Річка вмирає так пишно й приречено,
так передчасно, мов хтось із рідні...
Пам'яті сповнений, глузду предтечею
човен прадавній лежить у багні...
***
Перекликалася ріка і хмара
похмурим днем і хвилями хвилин...
Ховався смерк, осінній перестарок,
у ночі неминучий тихоплин,
а та низала зоряне намисто -
один по jднім падав метеор...
І місто причаїлось, мов навмисно
нависло неокресленістю форм.
Сторінки вулиць вдосвіт розлінує
холодне сонце, геть прогнавши лінь.
Спросоння, кволо, в ранок зазирну я -
змарнований, змарнілий - ще один...
Хтось занотує в цей відкритий зошит
часопис кроків, знехтувавши стиль.
Та як не я, то хто туди доточить
Про хмару і ріку? Й хвилини хвиль?
contra spem spero
|
| |
| |
