loralika | Дата: Неділя, 18.12.2011, 17:30 | Повідомлення # 1 |
брунька
Група: Модератори
Повідомлень: 14
Статус: Offline
| Про себе
Люблю експерименти в різних формах. Алітерацію – рядок щоб аж іскрив, Різночитань глибини рівнозначні, Об'ємність образів обтічних та обачних, Чеканну неочікуваність рим… Канонів, правил, норм, разом із тим,
Абиде не тримать – то буде промах. І хоч люблю шукати новий шлях, – Лише пізнавши ходжені стежини, Лишившись, мов заведена пружина, – Юнацьку легкість явиш у словах, Коли насправді – гинеш від утоми.
Недовершена казка
Час − то вправний лихвар, ні на йоту свого не упустить. Тонку цівку тепла − у рясний листопадовий сум... Щільне прядиво хмар враз лелітками просінь проступить, ПрошенИця мала, не запрошена закликом сурм.
Ці в'язкі вечори − перспектива для попелюшок Клуб свого рукоділля змінити на модний палац. Кирпачок − догори, штрих помади, вії у туші, Одяг − форма довільна (атож, фейс-контроль не для нас!).
Мій загублений Принц, мій Маленький, чи теж там блукаєш, Прилетівши сюди із котрої з далеких планет? Ти між ликів чи лиць, поневолі, когось приручаєш? Помічаєш сліди зовсім поряд напнутих тенет?
Попелюшки не ті, кришталеві тісні черевички... До підборів своїх приміряють об'єм гаманця... Принце, прошу − лети, до троянди й вулканів, крізь мжичку Швидкоплинних утіх, знівельованих до папірця.
Тут − посуха й жага, і занедбана свіжість кринична, Товкотнеча і тиск, непорушна динаміка спин, Сон сумний сновига, безсумнівно, якось інсомнічно − Хтось шукає в тім зиск, хтось − так прагне не бути один.
То пусте! Не примітиш нараз ти зміїну отруту... Утікай, не приручиш її, а себе приречеш... Молодик-верхолаз цеї ночі нам буде жмикрутом − ПрисвітИть у пітьмі сил не стане у нього, авжеж.
Не приваблять тебе непримітні сліпі мої вікна, Неспокійно в душі не затріпає щось неясне... Сива ніч промайне, день − утоми проценти отрима, За дверима − чужі недомовки поглинуть мене...
Ріка вмирає...
Закрут замулено стомиться марити мрії і сни із походів чужих... Ріки так людяно здатні постаріти, зібгано тріснуть, мов зношений міх. Не наудачу дзеркальними скалками прикро розсипле тканнЯ рукава час... Мов ерозія він, і однаково знищить і руку, й ріку, і слова, та й недоріку, що їх промовлятиме стиха, квапливо, не зваживши рим, ніби у небі віршами-загатами вітер ловитиме, що невловим. На горностай очеретної мантії осокорИ інкрустують смарагд. Жаб'ячий хор у нестямнім завзятті самозреченно вославить розпАд. Річка вмирає так пишно й приречено, так передчасно, мов хтось із рідні... Пам'яті сповнений, глузду предтечею човен прадавній лежить у багні...
*** Перекликалася ріка і хмара похмурим днем і хвилями хвилин... Ховався смерк, осінній перестарок, у ночі неминучий тихоплин, а та низала зоряне намисто - один по jднім падав метеор... І місто причаїлось, мов навмисно нависло неокресленістю форм. Сторінки вулиць вдосвіт розлінує холодне сонце, геть прогнавши лінь. Спросоння, кволо, в ранок зазирну я - змарнований, змарнілий - ще один... Хтось занотує в цей відкритий зошит часопис кроків, знехтувавши стиль. Та як не я, то хто туди доточить Про хмару і ріку? Й хвилини хвиль?
contra spem spero
|
|
| |