| Степівчанка | Дата: Вівторок, 22.09.2015, 16:01 | Повідомлення # 1 |
 пуп'янок
Група: Модератори
Повідомлень: 169
Статус: Offline
| Здрастуй, поле моє!
Щось так близько видніє межа…
Картоплі й бур’яни
зародили від краю й до краю…
І, ховаючи погляд,
печально мене проводжа
Світле сонце сумирне,
що в хмарі кудлатій згорає.
Пряний подих землі
виціловує серпень в лице,
Опускається нижче
набряклих небес парасоля…
Ой, як терпне душа…
Та кому говорити про це?
Бо життя не вдалося
й по-людськи не склалася доля.
Стука осінь у браму
мого степового села
І вливається в серце,
як світло огнисте у церкву.
Поле, поле моє,
я не сіяти сльози прийшла –
Тільки зняти напругу,
допоки ще зовсім не смеркло.
Щиро вдячна тобі
за енергію предків завжди
І за пам’ять глибоку,
за душу просту і розлогу…
А коли я згорю
і вітри поспивають сліди,
Простелюсь у вузьку
польову непримітну дорогу.
|
| |
| |
