|
|
|
Груша
| |
vidok | Дата: Субота, 07.04.2012, 17:44 | Повідомлення # 1 |
квіточка
Група: Модератори
Повідомлень: 316
Статус: Offline
| Це один з моїх перших віршів. Знаю, що він викличе критичні зауваження через примітивні однотипні рими. Але вірш чомусь завжди справляв якесь особливе враження на тих, хто читав його. Для мене це була загадка, бо я не бачу в ньому чогось такого, за що його можна було б виділяти серед інших.
ГРУША
Рубали грушу на городі. Колись козак був в нашім роді, Літ двісті він тому помер, А груша квітла дотепер. Він посадив її, бо жив, Хоч більше вічним дорожив. Рубали грушу. Спочивали – Знічев'я прутики жували. А що вони про давнє знали?! Вони від шабель не стогнали І, як худобу, їх не гнали, Щоб в чужині десь доконали. Рубали грушу. Не садили... Там тато з мамою ходили, Мене маленького водили І на коліна садовили. Тепер і їх уже нема, А тільки груша та німа. Рубали грушу, бо стара. Стояла, наче та мара. Вона вже більше не родила, І мати сина не водила. Звалити дерево – не ліс. Хоч від коріння пагін ріс – Рубали грушу на городі. З чоловіків хтось крикнув: "Годі! Вона і так уже впаде І смерть свою тоді знайде!" А чи знайде? Того не знають, "Дерева стоячи вмирають." Рубали грушу. Убивали. Не плакали, і не співали. Дерев убитих не ховають, Музики маршів їм не грають, Вони у полум'ї згоряють – Все віддають, що тільки мають. Рубали грушу. Серце билось. А, може, все мені наснилось?.. Чи ж всі ми зможем після смерті, Коли живі вже риси стерті Й чоло холодне, наче лід, Лишити хоч маленький слід? Рубали грушу ... А посікли неначе душу. Що бачу сон – я ще не знав: Метався, плакав і стогнав. Прокинувся – скоріш у двір, А сам шептав: "Не вір, не вір ..." Здавалось – тиша в цілім світі. Стояла груша в білім цвіті. І хоч стара була й похила, В ній ще жила козацька сила.
|
|
| |
Анатель | Дата: Неділя, 08.04.2012, 23:47 | Повідомлення # 2 |
редактор
Група: Модератори
Повідомлень: 246
Статус: Offline
| просто в кожного з нас десь є, чи були, свої груші (яблуні, липи), під якими їх маленькими водили мами з татами, і мали ті дерева свої історії - в кого саджені предками, в кого ні, але вони були такими собі ниточками, що пов"язували нас з нашим дитинством, відчуттям дому, родини, щастя. і ті, чиї дерева зрубали (якщо з роками не зачерствіли серцями), відчували втрату не дерева, а когось рідного, чи й самого себе - малого, щиро вірячого в добро і казки. от тому і враження від цього вірша у тих, хто його читав були не такими, як від інших віршів - за живе зачіпили)))
Ars longa, vita brevis.
Мяу!!!
|
|
| |
vidok | Дата: Понеділок, 09.04.2012, 00:48 | Повідомлення # 3 |
квіточка
Група: Модератори
Повідомлень: 316
Статус: Offline
| Анатель, повністю з Вами погоджуюсь. Для наглядності, я зараз скопіюю сюди два фрагменти підпису до фото, які я написав з різницею в кілька місяців. 18 серпня 2011 р. Є в мене одна сусідка… І хоч ми й живемо поруч, та бачимось дуже рідко. Так буває тоді, коли не усвідомлюєш важливості речей без яких життя минало б зовсім інакше. А розповісти одне одному нам є про що, бо я бачу як народжується день, вона любується його останніми відблисками. А ще ми чимось схожі прив’язаністю до землі, де народились. Та на свій сором, я згадую про неї лише тоді, коли їй добряче перепадає від життя або тоді, коли вона стає такою вродливою, що аж дух перехоплює. Не знаю якої думки вона про мене, бо чи то вона не вміє розказати, чи я – слухати. Але майже щороку наприкінці липня від мого нерозуміння у неї вривається терпець, і вона починає жбурлятися в дах моєї хати сонячними грудочками. Я не ображаюсь, бо знаю, що вона хоче поділитись зі мною найдорожчим що взяла від землі, сонця, дощу, вітру… І так мені стає солодко від її дарунків! Вона будить мене навіть вночі, та я не серджусь, бо в житті так мало тих, хто весь вік поруч з нами на відстані серця. А звати мою сусідку по-качківськи… мурелька. 13 лютого 2012 р. Болить... Кілька днів тому електрики покалічили мою подружку мурельку. Авжеж, така у них робота... Тільки, якщо пройтись вулицею далі, то можна побачити багато дерев, які нависають над електролінією і навіть торкаються гіллям дротів, але їх не обрізали, бо високо - багато мороки. А тут низько і при дорозі, то чого ж не чикнути. Чи була така гостра необхідність так безжалісно її почикрижити? Електрики можуть закинути, що під електролініями не можна садити дерев. Воно то так, але ця муреля була посаджена ще до того, як тут протягнули електролінію. Окрім того від вершечків гілок до дротів було ще сантиметрів 20, то хіба не можна було попередити, щоб ми самі трохи підтяли ті гілочки, якщо вони не мали на те часу чи не хотіли. Болить... Бо це не просто деревце, а пам'ять. Цю мурельку посадив ще тато, якого вже давно нема, а вона нагадувала про нього то весняним білопінням, то літнім врожаєм, то осіннім сонце-листям. Вона майже щороку щедро обдаровувала магалян смачними солодкими плодами, ніби спішила їм запам'ятатись. Болить...
|
|
| |
Оксанка | Дата: Понеділок, 09.04.2012, 14:09 | Повідомлення # 4 |
яблучко
Група: Администраторы
Повідомлень: 1004
Статус: Offline
| Quote (vidok) Стояла груша в білім цвіті. І хоч стара була й похила, В ній ще жила козацька сила. у мене так ще живуть, мамою посаджені, розан (троянда китайська) і лілії. я бережу їх, як зіницю ока, бо це єдині живі свідки мами... богу дякувати живі ще тато й брат, але торкаючись гілок та листя розану, я відчуває дотик маминих рук... фантазія? можливо, та деревце віддячується чудовими квітами...
Мрії збуваються ! :)
|
|
| |
Ясна | Дата: Вівторок, 10.04.2012, 12:21 | Повідомлення # 5 |
брунька
Група: Модератори
Повідомлень: 81
Статус: Offline
| згадалося таке
На ній не раз спочить сідали душі, Немов рої бджолині з віражів. Край шляху в рай росте та наша груша, А хтось бурчав, що в нього на межі. Що кида груші в сад його щоночі, Що родить так — нема куди дівать, Що груша й груша — що ти з неї хочеш — За вік одне навчилась — роздавать. Не знаю, як на те сусід мій зваживсь, Він при землі їй стовбур підпиляв. Іще й присипав. Взнав те я не зразу. Спочатку думав — точить її тля. Одна кора життя її тримала, Та більше він себе занапастив. Йому і так відмірювалось мало, А вже цього Всевишній не простив. Пече й мені. А груша, бач, простила. Я бачив сам зимою й навесні: Вона до нього ходить на могилу, Несе грушки сухенькі в пелені.
Лютий
|
|
| |
vidok | Дата: Вівторок, 10.04.2012, 14:00 | Повідомлення # 6 |
квіточка
Група: Модератори
Повідомлень: 316
Статус: Offline
| Оксанка, Ясна,
|
|
| |
Степівчанка | Дата: Вівторок, 17.04.2012, 22:10 | Повідомлення # 7 |
пуп'янок
Група: Модератори
Повідомлень: 169
Статус: Offline
|
|
|
| |
vidok | Дата: Вівторок, 17.04.2012, 23:10 | Повідомлення # 8 |
квіточка
Група: Модератори
Повідомлень: 316
Статус: Offline
| Степівчанка, дякую!
|
|
| |
|
|