Дата: Неділя, 01.01.2012, 17:42 | Повідомлення # 1
брунька
Група: Модератори
Повідомлень: 20
Статус: Offline
Я писала тобі, коли небо було мені тлом, Коли простору риси здавались цілком не присутні. Я мовчала у ніч, і була втаємниченим сном, І не знала, що я хроматично фарбую ці будні.
У долонях тримала вогонь, що не грів і не пік, А лиш танув повільно у тінях безхмарного неба. І здіймався від тебе угору прозорий потік, І так само спокійно вертався тим світлом до тебе.
Що лишилось мені у цій прірві думок і мовчань, Я лишилась навіки прикута до твоїх ілюзій, Між прихованим світом німих заповітних бажань Замальовки карбують наш відлік на швидкості дужій.
Я чекала тебе, завжди вірила тільки у нас, Відкидаючи тіні, лишилося тільки летіти! Паралелі зійдуться! До чого тут простір і час? – Перетнуться вони – і планета не зійде з орбіти.
Тільки зорі летіли між нами розтрощеним склом, І мішалися ночі і сни у безчассі німому. Я писала тобі, коли небо було мені тлом, Я любила тебе, і любитиму вічність потому…