| Костенюк | Дата: Неділя, 01.01.2012, 17:35 | Повідомлення # 1 |
 брунька
Група: Модератори
Повідомлень: 20
Статус: Offline
| Присвячено моєму діду Петру Дмитровичу Костенюку, який був репресований у Сибір 1947 року. Помер 13 листопада 1990 року.
Плаче смерека
Білий сніг замітав сліди, вітер нещадно проривався крізь молодий кедрівник, обминаючи старі кедри. Середина листопада, немилосердний мороз, величезні кучугури снігу, за якими зовсім не видно шляху. Заметеною дорогою повільно просувалася група людей з вінками в чорних стрічках. Десь тут, посеред цієї білизни, має бути цвинтар. Але завірюха все старанно приховувала. Жодного обрису, жодного силуету не було видно. Навіть не зрозуміло було, де закінчується ця земля і починається небо. Здавалося, минуле і майбутнє змішалися, розлетілися у цьому хаосі на дрібні фрагменти, які падали чи то з білосніжного неба, чи то з такої самої землі мільйонами порошинок, не даючи комусь дійти до цвинтаря, а комусь вирушити в останню путь, не кажучи вже про те, що робітники, які ледве видовбали яму, зараз не встигали розчищати її від снігу. Наче природа стала проти, наче небо і земля або ж те, що від них лишилося, кричали, захлинаючись своєю одвічною німотою: цього не повинно було статися!.. Але все було безповоротним. І це низьке небо вже абсолютно нічого не могло змінити.
Із пагорба аж до горизонту простягався мальовничо-підступний пейзаж урману. Важкі хмари, здавалося, чіплялися за верхівки кедрів. Легкий вітерець грався листочками осики, від чого чувся дивний шепіт, який, мабуть, комусь все ж був зрозумілий. Десь внизу, у воді, потопали сонячні зайчики... Звідси все було настільки гарним, зовсім іншим. Мабуть, таким іншим, як і світ, що панував на цій височині. Тиша, домовинна тиша, мовчала до кожного, хто приходив сюди, дарма, чи приходив назавжди, чи просто когось провідати. Подеколи чулися лише крики воронів, що чекали в небі, доки підуть гості, залишивши свої "гостинці".
Нарешті, всі зібралися. І труну привезли. Вітер розпорошував над усіма маленькі частиночки життя, що білосніжною памороззю вкривали непорушне обличчя ще не старого чоловіка. Наче Він був навіки про щось задуманий: може, про нездійсненні мрії, про ту далеку землю, де пишно буяли сади, коли тут ще лютували морози; про ці заплутані стежки, які не судилося нікому розплутати. А зараз залишився один-єдиний шлях, і, нарешті, прямий-прямий, та порожній, пустий і вже беззмістовний. Тиша. Але чути лютування вітру, відчувається, як він злісно тріпоче стрічками у вінках, несамовито б'ється грудьми об хрести і надгробки, вкриті шаром снігу, а потім зриває з когось хустину і розвіює білі пасма. Б'ється точно так, як билася Його душа, коли рвалася з цього глухого простору... і щомиті застрягала у сталевих ґратах.
У печі розгорається полум'я... якесь підступне і злочинне. Невпинно пожирає скупий шматочок паперу між березовими дровами. То — записка... на ній кострубатий почерк... полум'я миттєво її поглинає...
Спокій розтікається між теплим сонячним промінням, між комахами, які плутаються в повітрі... Зрештою, ми сюди доїхали, знайшли це місце. Дивно, але таке відчуття, ніби ми маємо бути тут... завжди і невідлучно. Могила занедбана, забута... Одна-єдина на все кладовище без огорожі і навіть без хреста.
Самотня, покинута... А в повітрі ніби щось пульсує, хоче щось сказати, але бракне сил.
Сніг падає і падає. Аж до неба підносяться схлипи, плачі, голосіння і чиєсь приховане "пробач, будь ласка, пробач!"... Цього ніхто не чув, а якщо хтось і чув — не звернув уваги.
Хотілося щось вимовити. Саме тут, на цьому місці, за тисячі кілометрів. Лише тут, за тисячі кілометрів, стало зрозуміло, що Ти й так усе знаєш... Усе. І якось абсурдно, подолавши таку відстань, переказувати щось, що Тобі й без цього відоме. Здалося, немов Ти про мене все знаєш... приховане, й очевидне, чи навіть те, чого я ще не знаю... Наприклад, те, що я зараз повинна відшукувати, неначе маю збирати безкінечну мозаїку із фрагментів минулого і майбутнього, які переплуталися між собою... А найсумніше те, що частину цих фрагментів втрачено назавжди: щось розвіяв вітер, щось заблукало серед тієї пороші, але найголовніше згоріло тоді в печі між березовими дровами!
Скорбота на багато років наперед або одночасно за всі прожиті роки, та найголовніший плач серед цієї жалоби пролунає за кілька тижнів десь там, майже вдома, за тисячі кілометрів.
Хтось невтішно ридав, а хтось молився, але там, удома, серед карпатських смерек, дзвонили за упокій важкі, наче Твоя доля, дзвони... між Тобою і цими дзвонами майже все Твоє життя і ще тисячі кілометрів ...
весна, 2008 рік
|
| |
| |
