| Oleksa | Дата: Неділя, 30.11.2014, 23:25 | Повідомлення # 1 |
|
брунька
Група: Модератори
Повідомлень: 12
Статус: Offline
| Скажи мені слово, бо я забуваю слова, бо я забуваю про те, що усе забуваю, бо я відчуваю, що з цього безмежного раю я не повернуся ніколи. Принаймні, жива.
Це літо між нами стоятиме, як вартовий, триматиме свічку, як першої шлюбної ночі, і я вже нічого на світі так палко не хочу, як бути з тобою – нехай ти насправді не мій, нехай ти насправді не міра, а тільки симптом, або навіть менше за всі найдрібніші симптоми, я більше не можу сама залишатися вдома, бо вже у собі відчуваю якийсь перелом, бо ти не відчуєш ніколи до мене жалю, за те, що я так відчуваю і так поспішаю до синього неба, до осені, до небокраю, бо легше любити, аніж говорити «люблю». Це літо як вибух – калічить і множить на нуль, а ти мене тілом від нього своїм прикриваєш, бо звик не спинятися, навіть дійшовши до краю, і не ухилятися від пролітаючих куль.
І ліжко скрипуче підспівує нашим тілам, шепоче слова про любов у самісіньке вухо, збиваючи з ритму цього безкінечного руху по лінії літа, яке вже належить не нам, яке зупинитись ніколи ніхто не просив, якому лишилося менше, ніж зовсім нічого, а вранці між нами навиліт проляже дорога – зав’ється у вузол, зітреться і зійде на пси.
|
| |
| |
