| Sametoia | Дата: Вівторок, 08.05.2012, 16:44 | Повідомлення # 1 |
 брунька
Група: Модератори
Повідомлень: 39
Статус: Offline
| І струни, мов рілля… І пензлі, мов дрюки…
І горлиці складаються, мов книги…
На савані стіни – повзуча тінь руки
(то пальці, мов гаки… то пальці, мов листки…)!
Я – наче на снігу... Так холодно від “снігу”!!!
А сталактитний крап канудно цокотить…
А цвіркуни іржуть, неначе спраглі коні…
Хтось виє в глибині… Я знаю, це коти,
що обжили давно вологі ці кути
(прислуга Сатани чи душі у загоні?)!
Де мій осонний Дім, мій Час і мій Народ?
Тужу у надрах мли, на віщім перехресті.
Підраненим колись я сам знайшов цей грот.
І сам на стінах бив петрогліфи і фрески.
Нехай ще по боргах втридорога плачу:
щоб не сполохать біль, не ступиш тут і кроку.
Та в кого є іще своя Стіна Плачу,
Гордині Мавзолей і Сподівань Некрополь?
Ось Бог – ще немовля на пасіці зірок.
Ось Пращур на лужку з бандурою “мамаїть”.
Ось Віра і Любов, яким не вийшов строк.
Над ними – височінь, якій кінця немає.
Вони – не міф, не сон, не тіні “одкровень”.
Їх лики не стечуть в нірвану параної,
бо воскресають знов у кожний третій день.
Їх чую голоси – вони в мені, зі мною.
Їх відчуваю я по-іншому щораз,
лиш смолоскипів грань заміниться на стінах:
їх трансформую сам, їх трансформує Час –
Надію у Доньку... Скіфаду в Україну –
у вічну Гордію...
І постає жива
Історія, а не сумна “пригода”.
Щасливі мало вірять у дива.
Не жду їх я: коли не ждеш, дива приходять.
Мовчить Сестра... Мовчить! Неначе прокляла.
І Друг давно між тих, що “ждуть мене за рогом”...
На жаль, не розгадав абракадабру Зла...
Ненависть же і Лють я сам жену з порога.
Хай кожен з них ледь-ледь, але Спокусник-Змій,
та всі вони сумні й захриплі від утоми.
Тому я вірю їм, як Істині самій,
як Богу, як Життю і як собі самому.
|
| |
| |
